У мемуарах є небезпечна спокуса: переписати себе так, ніби ти завжди знала правильну відповідь. Не д…

У мемуарах є небезпечна спокуса: переписати себе так, ніби ти завжди знала правильну відповідь. Не довіряла не тим людям. Ніколи не боялася. Вчасно йшла. Але це вже історія людини, якою ти стала потім, а не тієї, що проживала події.

Для мене документальність не зводиться до дат і адрес. Вона вимагає залишити на сторінці власне незнання. «Тоді мені здавалося» й «тепер я розумію» — різні твердження. Пам’ять помиляється, і чесна авторка не маскує прогалин вигаданими діалогами та впевненими подробицями.

Я хочу, щоб читачка зустріла не безпомилкову героїню, а живу людину. Тому, коли не пам’ятаю слів дослівно, маю про це сказати. Коли рішення було помилковим — не приписувати собі прозріння заднім числом. Правда мемуарів іноді звучить найсильніше саме там, де авторка не знає, як виправдати свою колишню себе.