КОЛИ СМЕРТЬ НА ВІЙНІ СТАЛА ПІДСТАВОЮ ДЛЯ ЗВАННЯ «ГЕРОЙ УКРАЇНИ»?

КОЛИ СМЕРТЬ НА ВІЙНІ СТАЛА ПІДСТАВОЮ ДЛЯ ЗВАННЯ «ГЕРОЙ УКРАЇНИ»?

Каріна Ренар

Останнім часом я дуже часто бачу в соціальних мережах публікації з проханням підписати петицію про присвоєння загиблому військовослужбовцю звання Герой України.

Пишуть дружини, матері, батьки, брати, сестри. Розповідають про своїх загиблих рідних. Просять людей підтримати петицію, зібрати необхідні підписи.

І я хочу поставити одне запитання.

Відколи сам факт загибелі на війні став підставою для присвоєння найвищої державної нагороди України?

Я розумію біль цих людей.

Розумію бажання, щоб держава визнала жертву їхнього чоловіка, дружини, сина, доньки, брата чи сестри.

Для кожної матері її загиблий син — герой. Для дружини її загиблий чоловік — герой. І ніхто не має права відбирати в них це відчуття.

Але існує величезна різниця між тим, ким людина є для своїх близьких, і тим, за що держава присвоює найвище звання.

Герой для своєї родини і Герой України як державне звання — не одне й те саме.

Я воювала на війні. Зокрема в піхоті.

Я знаю, що таке обстріли. Що таке смерть побратимів. Що таке виносити тіло загиблого товариша. І що таке залишитися живою, коли поруч гинуть інші.

Тому я хочу говорити про це без романтизації.

На війні люди гинуть щодня.

Від артилерії. Мінометів. Дронів. Куль. Мін.

Іноді людина гине під час штурму. Іноді — під час оборони позиції. Іноді снаряд прилітає туди, де вона перебуває, і в неї просто немає можливості врятуватися.

Смерть на війні далеко не завжди є результатом свідомого героїчного вчинку.

Іноді це трагічний збіг обставин.

Іноді — наслідок помилки командування.

Іноді — просто не пощастило.

Так, саме так.

На війні можна загинути, не здійснивши жодного виняткового подвигу.

І це не робить загиблого поганим військовим. Не знецінює його службу. Не применшує трагедії його смерті.

Але смерть сама по собі ще не є доказом визначного героїчного вчинку.

І ось тут у мене виникає інше запитання.

А чим ваш загиблий чоловік, брат, сестра чи син відрізняється від тисяч загиблих піхотинців?

Від тих, хто місяцями сидів в окопах.

Хто тримав позиції під безперервними обстрілами.

Хто воював без нормального сну, без можливості помитися, іноді без достатньої кількості їжі та води.

Хто загинув у посадці, в окопі, у бліндажі.

Чим їхня смерть менш значуща?

Чим вони менш гідні пам'яті?

Лише тим, що за одного зібрали двадцять п'ять тисяч підписів, а за іншого ніхто не створив петиції?

Або створив, але її не помітили?

Можливо, в когось просто немає великого кола знайомих. Немає активних соціальних мереж. Немає людей, які щодня проситимуть підписати петицію.

А хтось взагалі не має близьких, які могли б це зробити.

Невже найвища державна нагорода повинна залежати від того, наскільки активно родина загиблого просуває його ім'я в інтернеті?

Я відкрила Статут звання Герой України.

І там написано цілком конкретно.

Звання присвоюється за здійснення визначного геройського вчинку або визначні трудові досягнення.

За геройський вчинок вручається орден «Золота Зірка».

Зверніть увагу.

За вчинок.

Не за смерть.

Не за сам факт перебування на фронті.

Не за кількість днів служби.

А за визначний героїчний вчинок.

Що я розумію під таким вчинком?

Наприклад, військовослужбовець ціною власного життя врятував взвод від знищення.

Або командир вивів роту з оточення, зберігши життя десяткам людей.

Або боєць самостійно виконав надзвичайно складне бойове завдання, результат якого суттєво вплинув на перебіг бою.

Або захисниця залишилася прикривати відхід побратимів, свідомо ризикуючи власним життям, щоб дати іншим шанс урятуватися.

Або військовий узяв у полон значну групу противника, проявивши виняткову мужність і професіоналізм.

Це приклади. Героїзм не обмежується ними й не вимірюється кількістю полонених чи знищеної техніки.

Але в усіх цих ситуаціях є головне.

Конкретний вчинок. Конкретні обставини. Конкретний результат.

І, на мою думку, саме це повинно бути основою для присвоєння найвищого державного звання.

І ще одне.

Я не хочу, щоб мої слова сприймали як неповагу до загиблих.

Навпаки.

Я вважаю, що кожна людина, яка загинула, захищаючи Україну, заслуговує на пам'ять, повагу й належне державне вшанування.

Її родина заслуговує на підтримку. Не лише на словах і не лише під час похорону.

Але державні нагороди мають різне призначення.

І якщо ми почнемо присвоювати найвище звання всім загиблим лише за факт смерті, тоді виникає закономірне запитання:

А для чого взагалі існують критерії нагородження?

Як тоді відрізнити визначний геройський вчинок від трагічної загибелі під час виконання військового обов'язку?

Державна нагорода не повинна перетворюватися на конкурс популярності в соціальних мережах.

Я розумію бажання рідних зробити все можливе, щоб ім'я їхньої близької людини не забули.

І не засуджую їх за це.

Але хочу, щоб ми навчилися розділяти дві речі.

Пам'ять про загиблого захисника і найвище державне визнання за визначний подвиг.

Одне не повинно підміняти інше.

І це не означає, що чиєсь життя було менш цінним.

Смерть — це трагедія.

Подвиг — це вчинок.

І коли йдеться про найвище державне звання, ми повинні оцінювати саме подвиг.

Не кількість підписів.

Не емоційність публікації.

Не масштаб кампанії в соціальних мережах.

А те, що людина насправді зробила.

Бо звання Герой України повинно залишатися найвищим державним визнанням визначного героїчного вчинку.

Інакше ми ризикуємо перетворити найвище звання держави з відзнаки за подвиг на посмертну відзнаку за сам факт загибелі.

А це зовсім різні речі.

Каріна Ренар