ЧОМУ ГОСПОДЬ НЕ ЗУПИНЯЄ ВІЙНУ? ЧОМУ ВІН ДОПУСКАЄ СМЕРТЬ ДІТЕЙ?

ЧОМУ ГОСПОДЬ НЕ ЗУПИНЯЄ ВІЙНУ? ЧОМУ ВІН ДОПУСКАЄ СМЕРТЬ ДІТЕЙ?

Каріна Ренар

Останнім часом я часто бачу, як люди звинувачують Господа.

Чому Він не зупиняє війну? Чому дозволяє гинути невинним? Чому помирають діти? Якщо Господь всемогутній, чому Він просто не припинить усе це?

Я хочу відповісти на ці запитання як православна християнка. І як людина, яка сама пройшла війну, бачила смерть і втрачала побратимів.

Почнімо з найпростішого.

А чому Господь повинен відповідати за війну, яку розпочали люди?

Господь створив людину вільною. Він дав їй свободу волі. Можливість обирати між добром і злом.

Людина може любити. Може рятувати. Може творити добро.

А може ненавидіти, руйнувати й убивати. Може творити зло.

Не Господь розпочав війну проти України. Не Він віддав наказ запускати ракети по наших містах. Не Він вирішив убивати дітей.

Це зробили люди.

І коли ми запитуємо, чому Господь не зупиняє людське зло, то фактично запитуємо, чому Він не позбавляє людину свободи вибору.

Але Господь створив нас не маріонетками.

Звичайно, це не означає, що Господь не втручається в людське життя. Православна Церква вчить про Божий промисел. Ми молимося, просимо допомоги, захисту, миру. І віримо, що Господь чує наші молитви.

Але Господь не є автором людських злочинів.

Люди розпочали війну. І люди несуть відповідальність за те, щоб її зупинити.

Тепер складніше запитання.

Чому Господь допускає смерть дітей?

Щоб зрозуміти православну відповідь, потрібно спочатку зрозуміти, як християнство дивиться на людське життя.

Ми звикли вважати, що смерть — це кінець усього.

Людина народилася, прожила певну кількість років, померла. І все.

Але для православного християнина земне життя — лише частина людського існування.

Людина створена для вічності. І головна мета нашого земного життя — не просто прожити якомога більше років, а прийти до Господа, досягти спасіння душі.

Для Господа кожна людська душа безцінна.

І Господь бачить те, чого не бачимо ми.

Він знає наше минуле, теперішнє й майбутнє. Знає, як може змінитися людина. Яким шляхом вона піде. Чи буде духовно зростати, чи, навпаки, почне руйнувати власну душу.

Я хочу згадати тут преподобного Паїсія Святогорця, усі шість томів повчань якого я прочитала і який значною мірою вплинув на моє розуміння православної віри.

У четвертому томі «Слів», у розділі про смерть дітей, він пояснює, чому Господь може покликати людину навіть у молодому віці.

Паїсій навчає, що Господь обирає найвідповідніший момент для спасіння людської душі.

Якщо Господь бачить, що людина ще може духовно зростати, Він може залишити їй час.

Якщо бачить, що надалі її духовний стан може погіршитися і людина не повернеться на цей рівень, може покликати її раніше, щоб уберегти від цього падіння.

А іноді людина вже має добре налаштування серця, хоча ще не встигла здійснити задумане добро. І Господь знає, ким вона стала б, якби мала таку можливість.

Це надзвичайно глибока думка.

Для Господа має значення не кількість прожитих років, а спасіння душі.

Подібне пояснення ми знаходимо й у Святому Письмі.

У Книзі Премудрості Соломона (4:10–14) йдеться про праведника, який був покликаний із земного життя раніше, щоб зло не змінило його душі.

Тобто рання смерть не обов'язково означає, що людину позбавили найголовнішого.

Ми дивимося на смерть із позиції земного життя.

Господь бачить вічність.

Ми можемо оплакувати людину, яка прожила лише двадцять років, і вважати, що вона втратила ще п'ятдесят чи шістдесят.

Але ми не бачимо всього її духовного шляху.

Ми не знаємо майбутнього.

Господь знає.

І саме тому я вірю, що Господь знає найкращий час для спасіння кожної людської душі.

Але Божий промисел не виправдовує людського злочину.

Православна Церква розрізняє Божу волю та Боже попущення.

Якщо російська ракета вбиває дитину, це не означає, що Господь схвалює її вбивство.

Це злочин. І відповідальність за нього несуть ті, хто віддав наказ і хто його виконав.

Але смерть цієї дитини не означає, що її душа перестала існувати або що Господь залишив її.

Ми бачимо обірване земне життя.

Господь бачить людину у вічності.

І саме тут проходить межа між нашим земним сприйняттям смерті та християнським розумінням людського існування.

Я була на війні.

Бачила, як гинули люди. Перебувала під обстрілами. Виносила тіло загиблого побратима. І сама неодноразово опинялася там, де смерть могла настати будь-якої миті.

Поруч зі мною гинули побратими.

Але я залишилася живою.

Не тому, що була кращою за тих, хто загинув. Не тому, що моє життя цінніше за їхнє.

Я вірю, що Господь залишив мені час.

Час, який я повинна прожити. І за те, як я його проживу, мені теж доведеться відповідати.

Саме після всього пережитого я ще глибше почала замислюватися над смертю.

Ми просимо Господа про здоров'я, добробут, довгі роки життя. Хочемо бачити, як ростуть наші діти. Хочемо старіти поруч із тими, кого любимо.

І це природно.

Але чи часто ми замислюємося над тим, що буде з нашою душею після смерті?

Адже для православного християнина найголовніше — не тривалість земного життя, а спасіння душі.

Людина може прожити дев'яносто років і так і не навчитися любити, прощати, співчувати. Може все життя присвятити ненависті, жадібності й гордині.

А інша може прожити значно менше, але досягти духовної зрілості.

Вік сам по собі не робить людину ближчою до Господа.

Християнство ґрунтується на Воскресінні Христовому й надії на вічне життя.

Це не означає, що ми не повинні сумувати за померлими. Навіть Христос плакав біля гробу Лазаря.

Але наша скорбота не позбавляє нас надії.

Ми можемо втратити людину тут, на землі. Але для Господа вона не перестає існувати.

І ось тут я хочу повернутися до початку.

Чому Господь не зупиняє війну?

Можливо, правильніше поставити запитання інакше.

Чому люди розпочинають війни?

Чому люди вбивають?

Чому знаходять виправдання злочинам?

Чому, отримавши від Господа свободу волі, людина використовує її для знищення інших?

Господь дав нам свободу вибору. Але свобода не означає безкарності.

Кожен відповідатиме за свої вчинки.

Той, хто рятував життя. І той, хто його забирав.

Той, хто захищав невинних. І той, хто віддавав накази їх убивати.

А Господь, Який бачить не лише земне життя, а й вічність, піклується про спасіння кожної людської душі.

І тому я не можу погодитися з тими, хто робить Господа винним у злочинах, скоєних людьми.

Ми надто часто вимагаємо від Нього відповідальності за те, що зробили самі.

І надто рідко замислюємося над власною відповідальністю перед Ним.

Люди розпочинають війни. Люди вбивають. Люди повинні зупиняти зло, яке самі створили.

Але навіть коли людина відбирає в іншої людини земне життя, вона не отримує влади над її вічністю.

Бо людина може вбити тіло.

Але не може вбити душу.

Про це сказав Сам Христос у Євангелії від Матвія (10:28).

І саме тому для християнина смерть — не остаточна перемога зла.

Бо останнє слово належить не смерті.

А Господу.

Каріна Ренар